СТРАЖ

Старий йшов занедбаною лісовою дорогою, важко спираючись на посох. Чорний від часу, посох блищав лише там, де його стискала рука. Верхівку прикрашали майстерно вирізьблені вовчі голови, що дивилися в різні боки. На старому була важка накидка з вовчої шкури, хутром всередину. Замість капюшона — голова вовка без нижньої щелепи, а верхня досі оголювала величезні зуби. Колись це був досвідчений вовк-одинак, сивина в його хутрі свідчила про рідкісний вік — мало хто з вовків доживав до такого. Сиве хутро накидки та попелясто-сива борода старця були в гармонії.

На вицвілому поясі, що колись був розшитий золотом і сріблом, висіли кілька загадкових ключів. Такі ключі та замки не зміг би створити жоден коваль у цій окрузі. Вони були виготовлені великим майстром давним-давно на замовлення.

Жителі села, де жив старий, шепотіли, що у своїх скринях він ховає великі скарби. Однак сміливців перевірити це не знайшлося — старого боялися. Але у нього була лише одна скриня, і її вмістом, напевно, ніхто на західному тракті не міг би скористатися. Там зберігалися рідкісні інгредієнти для складних заклять, простіше кажучи — для чаклунства. Водночас у скрині лежала ще й шкатулка, ключ від якої, тонкої роботи, висів у спеціальному шкіряному мішечку на поясі. Саме у цій шкатулці зберігалися справжні скарби — сувої з закляттями. Не усіма з них міг скористатися маг! Деякі одному були просто не під силу – для них був потрібен цілий конклав магів. Були й написані кров’ю на людській шкірі — для таких не годився він сам. Інші потребували жорстоких ритуалів. Лежали й такі, захоплені у війнах чи знайдені в руїнах, що залишалися незрозумілими навіть йому. Для декількох він вже був просто старий…

Старість відчувалася в усьому: у порожніх піхвах — меч став занадто важким і тепер лежав у тій же скрині, у старій накидці, в стоптаних і змарнілих чоботах. Капюшон — вовча голова, що здалеку виглядала грізно, — тепер був проїдений міллю, а ліве око, яке колись сяяло бурштиновим блиском, давно випало й загубилося. Він був занадто старим навіть за мірками магів. Пережив своїх дітей і онуків, а правнуки, створивши власні сім’ї, виїхали. Їх, мабуть, теж уже немає серед живих. Це гірка розплата за звання Волхва. Наставник колись відмовляв його від створення сім’ї, адже шанс, що у його дітей буде магічний дар, надзвичайно малий. Але що значили слова наставника в порівнянні з тим почуттям любові, яке він тоді відчував?..

Сонце сідало, лише наполовину виглядаючи з-за верхівок дерев. Незабаром стемніє, а до тракту слід встигнути ще за світла. У цих місцях зникала худоба, що відбилася від стада, пропадали люди. Навіть досвідчені слідопити трималися осторонь цих ділянок лісу. Жителі довколишніх сіл просто казали: «Цей ліс проклятий». Саме з цієї причини тут не було ні мисливців, ні збирачів грибів чи ягід. І саме тому, на незайманих, недоторканих галявинах траплялися рідкісні трави.

Такий же старий, як і його господар, пугач, що сидів на верхівці палиці, стрепенувся. Для нього ще було занадто світло і він безглуздо крутив головою в різні боки. Почуття занепокоєння, що переросло в почуття тривоги, старий відчував давно. Але зараз його охопив страх.

Цей страх ще не був паралізуючим жахом, що сковує тіло або змушує тікати навмання. Але він був тягучий, схожий на пульсацію, наростав, стискав груди й підступав ближче до серця. Маг довго не хотів зізнаватися собі у причинах цього відчуття, але тепер навіть себе обманювати він був не в силах. Він знав, що, точніше хто, йшов за ним увесь цей час. І той був уже зовсім поруч…

Щойно останній промінь сонця торкнувся чорного неба й згас, за кілька кроків перед магом матеріалізувалася величезна крилата тінь. Тінь застигла в повітрі, демонстративно зігнувши праву ногу в коліні, впершись п’ятою в голенище лівого чобота. Кований носок лівої ноги був спрямований у груди мага, а правий — у його обличчя. Закутим у стародавні обладунки було майже все тіло. Обладунки блідо мерехтіли блакитним сяйвом. На них тут і там переливались, здригаючись, хитромудрі візерунки. У прорізі гостроконечного шолома горіли очі. У тьмяному світлі місяця виблискували тонкі ікла вампіра. Віяло тліном і смертю. Він був сильний, неймовірно сильний. Він навіть не робив помахів крилами, а просто висів у повітрі. І хоча однією рукою міг перетворити камінь на пил, він усе ж був озброєний. У правій руці він тримав зброю, якої маг ніколи раніше не бачив. Два величезних леза, кожне завбільшки як добрий меч, були з’єднані рукояткою завдовжки на дві долоні й утворювали щось, що одночасно було і ріжучим, і колючим. Ліва рука, в якій був короткий меч, була захищена невеликим круглим щитом. На цьому щиті, здавалося жив своїм власним життям величезний білий павук. Він безперестанку плів павутину, перебираючи пухнастими лапами й смикаючи своїм тілом. Цей дикий танок павука зачаровував.

Таких вампірів Волхв не зустрічав ніколи, лише читав про них у хроніках минулої епохи. Він навіть назви їхньої не міг пригадати.

— Не намагайся, — прогримів у його голові голос. — Навіть тоді ніхто не міг згадати, хто ми такі. Нас називали просто Древніми, Древніми Вампірами. І слово «древній», при думці про нас, ні в кого не викликало почуттів як про щось слабке чи примітивне. Ти мене не знаєш, як і ніхто зі смертних, адже всі вони вже мертві. Але ти пам’ятаєш ту, кого вбив. Вона була моєю власністю. Пам’ятаєш замок Ельгрін, чи, як ви його називаєте, Мертвий Замок? Пам’ятаєш тишу сховища знань?

Мага відразу охопила хвиля спогадів. Так, він відвідував цей проклятий людьми замок. Він приходив туди так часто, як тільки міг, щоб його відвідувань ніхто не помітив, але й не настільки рідко, щоб не збожеволіти усвідомлюючи, скільки таємниць приховано в його сховищах і як коротке його життя. Так, під час останнього повного місяця – поганий час для нічних походів по мертвій землі, він був там. Але сил залишити не прочитаним трактат про запозичену життєву силу в нього не було, як і сил принести цей трактат до себе додому. Якимось божевільним чаклунством ця книга була намертво прикріплена до ніші. Щоб її забрати, довелося б тягнути разом із нею половину замку. Заглибившись у читання, а книга була написана мертвою мовою, він не надав спочатку значення тихому шелесту біля входу до сховища. Жодної живої істоти тут бути не могло, навіть усюдисущі пацюки уникали цих місць. Ця особливість мертвих земель рятувала рідкісні фоліанти, написані на всілякій шкірі.

«Вітер, — подумав він. — Це лише вітер перегортає легкі сторінки старовинних книг».

Вітер? Але звідки йому взятися на глибині четвертого поверху під землею? Потім він почув спів. Той звучав у його голові, зачаровував, заколисував і позбавляв сил будь-якого смертного, але не його, досвідченого бойового мага.

Вампір, а точніше вампірша і справді була недосвідченою, скориставшись тут покликом жертви. Людина без магічних здібностей, яким би відчайдушним безумцем вона не була, не змогла б навіть підійти до стін замку, а без магічних здібностей вищого порядку просто увійти до сховища. Тут досі діяло багато магічних бар’єрів і пасток, спрямованих на живих. Вона їх не відчувала - вампіри за своєю природою мертві. О, цей поклик вампірів! Скільки сміливих і сильних піддалися йому, йдучи в ніч, щоб більше ніколи не повернутися. Цей поклик врятував магу життя. Битва була нелегкою, але її результат був передбачуваним. Він не пам'ятав, як вибрався зі сховища, а злощасний трактат довелося перечитувати ще раз.

Про свою сутичку він не сказав нікому, навіть не доповів про неї на заставу наміснику князя, вважаючи те що сталося, дикою безглуздістю. Вампір у мертвому замку? Вже сформований сильний вампір, років десять дванадцять після перетворення, і жодної дивної жертви довкола? Такого не може бути! Де він брав їжу? Як залишався непоміченим, вилітаючи на нічне полювання?

— Може, — пролунав той самий голос у голові мага, — це я приносив їй їжу.

Древні справді могли долати за ніч величезні відстані. Якщо легенди про них не брешуть, то він міг приносити їй їжу навіть із-за найвищих гірських хребтів.

 — Не брешуть, — почув старий. — Ти розумієш, чому я тут. І це добре.

Старий не хотів помирати. І не тому, що не встиг щось зробити, чи не виконав даних комусь обіцянок, чи чогось важливого ще не впізнав... Він просто боявся смерті, як боїться кожна жива істота в якій закладено інстинкт самозбереження. Не вірте тим, хто каже: «Я не боюся смерті». Це нахабна брехня! Її бояться всі, але іноді страх за дитину, сім’ю чи обов’язок перед Батьківщиною сильніший за страх смерті. Саме в такі моменти й здійснюють те, що ми називаємо подвигом.

Старий маг, як завжди, спробував скласти план дій. Однак варіанти з бойовими закляттями одразу відпали. Навіть звичайного вампіра неможливо вбити одному, не кажучи вже про Древнього. Телепортуватися прямо до села бракувало сил, і навіть якщо б він це зробив, там не було кому його захистити. Було одне потужне закляття знищення, але воно вимагало фізичного контакту з ворогом. Навіть якби маг встиг промовити його раніше, ніж вампір роздере його на шматки, життєвої сили старого не вистачило б, щоб завершити закляття. У кращому випадку це стало б витонченим способом самогубства.

- Не встигнеш. — пролунав той самий крижаний голос у його голові.

- Не встигну, повторив маг уголос.

І в його свідомості, як у калейдоскопі, почали пролітати картинки. Кажуть, так буває перед смертю або під час неї. Картинки здавалися різними, але дещо повторювалося знову і знову. Свідомість старого вже відмовилася від боротьби, він прийняв рішення і просто чекав. Свідомість старого вже відмовилася від боротьби, він прийняв рішення і просто чекав. Але його підсвідомість — те інстинктивне «я», що живе в кожному з нас і яке ми часто намагаємося придушити, — продовжувала шалено опиратися. Картинки мчали як навіжені, в них було все, і те що реально і що нереально відбувалося з ним і багатьма відомими і невідомими йому людьми. Але яскравим світлом щось горіло, роблячи інше тьмяним. У пам'яті горів свиток! Він знайшов його у тому ж сховищі мертвого замку. Цей свиток вразив мага ще тоді. Його назва була написана кількома мовами, і всі вони перекладалися як «Захисник», «Охоронець» або «Страж». Геніальне закляття! Своєю простотою й досконалістю воно вражало. Маг прочитав його лише раз, але одразу зрозумів і запам'ятав назавжди. Для активації не потрібно було жодних компонентів та пентаграм, навіть пасів руками! Але потрібна була величезна кількість магічної сили. Ще там згадувалися обмеження, пов’язані з фізичним або магічним станом творця, але тоді старий пропустив це повз увагу. «З такою витратою сил на одне закляття важко придумати йому застосування, — подумав маг тоді. — Адже легше випустити десяток вогняних куль, а вони таки до біса руйнівні». Ось твій шанс випробувати чи хоча б дізнатися, що ти таке – Страж. Закляття чітко спливло в пам’яті, і, не до кінця усвідомлюючи свої дії, маг промовив його. Нічого не сталося. Не було спалахів блискавок чи звуку грому, не було навіть запаху. Не змінилося нічого, навіть вітерець не ворухнувся…

«Порожнеча», — подумав старий. Та все ж дещо змінилося – змінився вампір! Він залишився на місці, у тій самій позі, але почав гарячково махати крилами, ніби прагнучи втриматися в повітрі. І тут, праворуч від себе, маг почув тихий шурхіт. Неначе довгим шовковим одягом бавився вітер. Маг повернув голову й побачив звіра. Потужне мускулисте тіло, схоже на тіло собаки, було вкрито гладкою золотистою шкірою. Голова звіра нагадувала левову, і вона беззвучно відкривала й закривала пащу, демонструючи величезні білі ікла. Довгий хвіст, як у кішки, нервово розгойдувався з боку в бік. Уздовж усього тіла розкрилися величезні, порвані в кількох місцях крила, кінчики яких закінчувалися гострими шипами. Втім, два величезні шипи застигли на рівні пащі. Найбільше здивували мага передні лапи звіра — вони були схожі на людські руки. Звір стояв, опираючись на зовнішній бік долонь, і випускав та ховав величезні кігті. Цей Страж був величезним. У довжину він сягав розмірів коня, а якби встав на задні лапи, то передніми легко дотягнувся б до верхівки палиці у витягнутій догори руці мага. Шурхіт, який маг чув раніше, видавали крила звіра, що ледь тремтіли, немов шовк на вітрі. Було очевидно, хто для нього ворог: звір і Древній вампір обмінювалися пильними поглядами. Мить — і дві крилаті тіні злетіли в нічне небо…

Мага охопив потік емоцій. Світ обвалився на нього в одну мить. Кров бризнула з носа і горла, і старий повалився на землю. Ніколи нічого подібного у його житті не було. Він раптом відчув себе одночасно у двох тілах! Одне було безпорадним і старим, лежало на занедбаній лісовій дорозі, плювалося кров’ю, а інше — сильне та спритне, запекло билося з найдавнішим своїм ворогом.

Один кіготь стража застряг у нагрудній пластині вампіра, і щоб звільнити руку, був вирваний з коренем. Маг захрипів від болю, здавалося він щойно втратив фалангу пальця… Ні, він не керував стражем, він був ним, але водночас був і самим собою. Маг навіть свого старого приятеля пугача, який неспокійно кружляв над тілом старого, бачив одночасно і з землі, і з повітря, але це йому не заважало. Картинки накладалися одна на одну, створюючи об’ємну, цілісну картину.

Він навіть міг би, за бажанням, кинути у вампіра вогняну кулю. Але маг був занадто слабким і не хотів ризикувати, розуміючи, якщо від перенапруги він загине, то знищить і стража. А поки існує вампір, страж повинен жити. Старий бився як міг, вичавлюючи із себе останні крихти сили, адже якщо переможе вампір, то все втратить сенс. Якоїсь миті битва припинилася. Він достеменно знав, що переміг. Маг шалено бажав, бодай ще раз поглянути на свого рятівника власними очима. Але сил уже не залишилося. Відчуття другого «я» зникло. «Дякую тобі, страже…» - прошепотів старий і впав у забуття.

З першими променями сонця ліс знову оживав. Заповнювався співом птахів і дзижчанням комах, у повітрі розливався аромат квітів і трав, що прокидалися. На ледь помітній лісовій дорозі лежав старий. Його накривала важка вовча накидка з капюшоном зробленим із голови матерого вовка. Поруч лежав коричневий від часу різьблений посох і невелика латана торбинка. На поясі мага сидів пугач, такий же старий, як і його господар. Для пугача було вже занадто світло, і він безглуздо крутив головою в різні боки. У траві шаруділи ящірки. Одна з них, найнахабніша, видерлася на старого й почала копирсатися в його бороді. Її хвіст торкнувся його носа. Ніс почав рухатися в різні боки, і його власник чхнув. Старий сів і спробував вигнати нахабу. У короткій боротьбі за свою бороду маг усе ж здобув перемогу! Пугач скочив на торбинку й радісно ухнув.

Старий повільно підвівся, обтрушуючи траву й листя. Він узяв в одну руку торбину, а другою тяжко сперся на посох. Маг пам'ятав місце, куди впав повалений вампір і повільно підійшов до нього. Прим'ята вночі від тіла трава вже майже піднялася, але серед її зеленої товщі все ще проглядали іржаві обладунки вампіра. Старий легенько пхнув обладунки посохом, і ті, перетворившись на хмаринку жовтого пилу, розлетілися під поривом легкого ранкового вітерця. Єдиною річчю, що залишилася на місці другої, остаточної смерті вампіра, був його медальйон. Дивовижний, створений стародавнім майстром, медальйон був родовим гербом.

— То ось хто ви такі… — прошепотів маг собі під ніс.

Він сховав медальйон у гаманець на поясі і поспішив до тракту так, як тільки міг поспішати старий у його віці. Йому відкрилася страшна таємниця Древніх, але вона мала залишитися історією. А ось як із ними боротися, з цими древніми, древніми вампірами, нізащо таємницею залишитися не повинно. Усі маги князівства повинні дізнатися про нього. Вони повинні дізнатися про Стража!

Автор Ярослав Лобань